Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Місцевість, де розкинулося село Оленівка, було заселене ще в III-І тисячоліттях до н. е. Про це свідчать виявлені біля села Маяка поселення ранньої бронзи, а також залишки скіфського городища, двох античних поселень і могильник поблизу Оленівки та Рибацького.
У списку населених пунктів Тарханського кадилика (судового округу) «Камерального опису Криму 1884 року» трапляється назва села Карагаджі, а в «Атласі Новоросійської губернії 1798 року» трохи інша - Караджі. У 30-х роках XIX ст. воно називалося Степанівкою, а в уставній грамоті 1861 року згадується і четверта назва села Тарханкут. Але закріпилася за селом назва Караджі.
Після приєднання Криму до Росії царський уряд почав створювати тут собі опору в особі дворянства й високопоставлених чиновників. Він щедро роздавав їм землі, які раніше належали турецьким і татарським феодалам, що втекли до Туреччини. Великі ділянки землі було роздано і на Тарханкуті. Поміщик Попов одержав, а також придбав 22 539 десятин під назвою дач Тарханської і Тархан-Саригольської. З свого маєтку Василівки (нині центр однойменного району Запорізької області) Попов переселив на Тарханкут кріпосних селян - росіян та українців.
Жителі села займалися переважно землеробством. Кращі випаси й ниви належали поміщикові. Селяни ж до скасування кріпацтва, як було записано в уставній грамоті, «користувалися землею за вказівкою пана без визначення міри». Позбавлені прав і землі, жителі Караджі були в жорстокій кабалі у поміщика. Місцевість Тарханкутського півострова зданка славилася своїми чудовими пасовищами. Найбільш прибутковою галуззю господарства тут було розведення звичайних кримських сірих овець для одержання сірого смушка, який не тільки не поступався відомим «решетилівським», але був навіть значно кращим від них. Основну частину прибутку від продажу 7-10 тис. штук смушка щороку поміщик Попов одержував за рахунок нелюдської експлуатації кріпосних селян. Смушки продавали не дешевше 2,5- З крб. сріблом за штуку. Зате селянська праця цінувалася дешево: за існуючою тоді нормою селяни Караджі одержували за свою роботу від 3 до 5 крб. на місяць.
Поряд з розведенням овець жителі Караджі займалися рибальством. Місця біля Тарханкутського півострова дуже сприятливі для рибного промислу, особливо морський берег Караджі з широкою бухтою і стрімкими берегами, в яких утворилися глибокі печери. Бухта ця - одне з кращих місць для ловлі кефалі. Збудовані тут поміщиком два рибозаводи також забезпечували йому прибутки.
Після скасування кріпацтва селяни лише юридично стали вільними. На 1861 рік У Караджі налічувалося понад 30 дворів з числом ревізьких душ 201. 25 душ поміщик відпустив на волю до реформи, 176 - після реформи. Скориставшись правом виділення «дарчого наділу», Попов дав селянам без викупу жалюгідні клаптики землі. Всього вони одержали 352 десятини кам'янистого грунту замість 1444, визначених положенням про подушний наділ для місцевості, де була розташована Караджі. Орні ділянки вибиралися невеликими, неправильної форми клаптиками і потім розподілялися між домогосподарями, кожний отримував землю в чотирьох місцях.
У пореформений період серед селян Караджі почала виділятися заможна верхівка. За відомостями 1887 року серед 92 домогосподарів Караджинського селянського товариства були такі, які володіли 4 й більше головами робочої худоби, у той час, як 6 родин зовсім не мали худоби. Вже 1905 року в селі з'явилися окремі власники, що володіли декількома десятками десятин землі. Малоземелля змушувало бідняків вдаватися до оренди поміщицької землі, тому їх становище мало чим відрізнялося від становища безземельних десятинників. За оренду орної землі вони віддавали сьому копу хліба й третю копу сіна, за випас великої рогатої худоби платили поміщикові по 1 крб. з голови, за дрібну худобу- по 35 коп., а 23 селянські родини мали заробітки на стороні.
У роки першої російської революції 1905-1907 рр. були випадки масових виступів селян на Тарханкуті. У квітні 1905 року вони почали самовільно заорювати землі поміщиків Попова та Воронцової-Дашкової і виганяти худобу на їх пасовища. Лише з допомогою губернських властей, які спорядили на «втихомирення» селян каральні експедиції, вдалося придушити ці виступи.
Оленівка
Сторінка 1 з 6
Оленівка - село, центр сільської Ради, розташоване в північно-західнїй частині і Кримського півострова, біля мису Тарханкута, на березі Караджинської бухти Чорного моря. Відстань до районного центру - 22 км, до найближчої чадізничної станції Євпаторія - 89 км. Населення - близько 1400 чоловік. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Глибоке, Калинівка, Маяк, Мілове. Рибацьке. У списку населених пунктів Тарханського кадилика (судового округу) «Камерального опису Криму 1884 року» трапляється назва села Карагаджі, а в «Атласі Новоросійської губернії 1798 року» трохи інша - Караджі. У 30-х роках XIX ст. воно називалося Степанівкою, а в уставній грамоті 1861 року згадується і четверта назва села Тарханкут. Але закріпилася за селом назва Караджі.
Після приєднання Криму до Росії царський уряд почав створювати тут собі опору в особі дворянства й високопоставлених чиновників. Він щедро роздавав їм землі, які раніше належали турецьким і татарським феодалам, що втекли до Туреччини. Великі ділянки землі було роздано і на Тарханкуті. Поміщик Попов одержав, а також придбав 22 539 десятин під назвою дач Тарханської і Тархан-Саригольської. З свого маєтку Василівки (нині центр однойменного району Запорізької області) Попов переселив на Тарханкут кріпосних селян - росіян та українців.
Жителі села займалися переважно землеробством. Кращі випаси й ниви належали поміщикові. Селяни ж до скасування кріпацтва, як було записано в уставній грамоті, «користувалися землею за вказівкою пана без визначення міри». Позбавлені прав і землі, жителі Караджі були в жорстокій кабалі у поміщика. Місцевість Тарханкутського півострова зданка славилася своїми чудовими пасовищами. Найбільш прибутковою галуззю господарства тут було розведення звичайних кримських сірих овець для одержання сірого смушка, який не тільки не поступався відомим «решетилівським», але був навіть значно кращим від них. Основну частину прибутку від продажу 7-10 тис. штук смушка щороку поміщик Попов одержував за рахунок нелюдської експлуатації кріпосних селян. Смушки продавали не дешевше 2,5- З крб. сріблом за штуку. Зате селянська праця цінувалася дешево: за існуючою тоді нормою селяни Караджі одержували за свою роботу від 3 до 5 крб. на місяць.
Поряд з розведенням овець жителі Караджі займалися рибальством. Місця біля Тарханкутського півострова дуже сприятливі для рибного промислу, особливо морський берег Караджі з широкою бухтою і стрімкими берегами, в яких утворилися глибокі печери. Бухта ця - одне з кращих місць для ловлі кефалі. Збудовані тут поміщиком два рибозаводи також забезпечували йому прибутки.
Після скасування кріпацтва селяни лише юридично стали вільними. На 1861 рік У Караджі налічувалося понад 30 дворів з числом ревізьких душ 201. 25 душ поміщик відпустив на волю до реформи, 176 - після реформи. Скориставшись правом виділення «дарчого наділу», Попов дав селянам без викупу жалюгідні клаптики землі. Всього вони одержали 352 десятини кам'янистого грунту замість 1444, визначених положенням про подушний наділ для місцевості, де була розташована Караджі. Орні ділянки вибиралися невеликими, неправильної форми клаптиками і потім розподілялися між домогосподарями, кожний отримував землю в чотирьох місцях.
У пореформений період серед селян Караджі почала виділятися заможна верхівка. За відомостями 1887 року серед 92 домогосподарів Караджинського селянського товариства були такі, які володіли 4 й більше головами робочої худоби, у той час, як 6 родин зовсім не мали худоби. Вже 1905 року в селі з'явилися окремі власники, що володіли декількома десятками десятин землі. Малоземелля змушувало бідняків вдаватися до оренди поміщицької землі, тому їх становище мало чим відрізнялося від становища безземельних десятинників. За оренду орної землі вони віддавали сьому копу хліба й третю копу сіна, за випас великої рогатої худоби платили поміщикові по 1 крб. з голови, за дрібну худобу- по 35 коп., а 23 селянські родини мали заробітки на стороні.
У роки першої російської революції 1905-1907 рр. були випадки масових виступів селян на Тарханкуті. У квітні 1905 року вони почали самовільно заорювати землі поміщиків Попова та Воронцової-Дашкової і виганяти худобу на їх пасовища. Лише з допомогою губернських властей, які спорядили на «втихомирення» селян каральні експедиції, вдалося придушити ці виступи.
Дивиться також інші населені пункти району: